Про заручників та ракетний обстріл. Розповідь із Близького Сходу
Ніч була вогонь. У всіх сенсах. Гупало, гахкало, торохтіло, сиренило весь час. Прямі попадання ракет у житлові будинки. Уже більше 300 загиблих з боку Ізраїля. І купа заручників-ізраїльтян, якими можуть прикриватися, як живим щитом. Вони часто це роблять. Прикриваються навіть своїми жінками/дітьми.
Ми ночували у бомбосховищі, у нас воно прямо в квартирі, окрема кімната, називається мамад.
У кого немає такої опції, то точно є мамак – теж бомбосховище, але одне на поверх. І на додаток є іще мамам – бомбосховище класичне, загальне.
Розрахунок такий, якщо живеш за 80 км від Гази, до бомбосховища має бути не більше 90 секунд ходу (стільки летить ракета).
Коротше, з бомбосховищами тут слава Богу.
Так от, це встроєне в квартиру бомбосховище має товстенні стіни, набагато товщі за звичайні, залізні двері, по типу броньованих, і вікно, яке блокується залізною засувкою, або зовсім без вікна.
Ми постелили там і спали усі разом.
Згідно рекомендацій командування тилом, ми як і більшість людей запаслися їжею, водою, взяли комп та підзарядку.
І вишенька на торті: Єрусалим знаходиться на стику з арабськими територіями, розділений на частини між тими та іншими, тобто у нас буквально араби живуть через паркан. Так, це паркан із колючою проволокою, але, все таки, це лише паркан. Точніше просто сітка.
Так от, іноді, навіть без привʼязки до війни та чергового загострення, вони залазять вночі і ріжуть/стріляють місцеве населення (виглядає так, наче бʼються об заклад, хто піде).
Вчора їх із всіх мечетей закликали долучатися до протистояння, нам стало страшно, що вони можуть полізти і цієї ночі.
Довелося зробити перестановку: диваном заблокували вхідні двері, закрили усі тріси на усіх вікнах (зовнішні жалюзі з боку вулиці), взяли молоток, ніж під подушку і пішли «спати», бо реально не знаєш, чого чекати уже.Ніч пройшла, почався новий день. Іще один день іще однієї війни.
Діти поки що сприймають це, як гру. Їм важко, що ми сидимо і нікуди не виходимо, але радіють, що ми на матраці на підлозі всі разом, стрибають, тримаються молодцями. Чомусь ракети їх не лякають, навіть, якщо чути звуки. Можливо, допомагає, що тут про це багато говорять іще в садочку/школі.Пообіцяла собі, що як тільки закінчиться активна фаза цієї війни – одразу навчуся стріляти і отримаю дозвіл носити зброю (тут так багато хто робить), щоб не спати більше із молотком та ножем.
Альона Лаєвська, Ізраїль
